Майже 2 місяці доні вже. Дуже швидко і непомітно біжить час. З сином я чекала кожного наступного тижня з нетерпінням відмічаючи ну ось вже 2 тижні... вже 3... ну коли вже 4... а зараз тільки здивовано озирнулись назад - ой і коли ж це мисяць встиг пробігти... ой вже 2 місяці минуло... а здавалось ніби тільки вчора ходили з Аньою вагітні так чекали наших дівчаток так обдумували як воно все станеться... і от воно сталось і швидко швидко понеслось... і ніби давно давно як вицвівший кадр з фотоплівки оті наші прогулянки моментом відчеканені десь в памяті... і втой же час от тільки вчора це було...
І з доцьою ми ніби все життя так вже живемо, а не якихось 2 місяці.

Ми всі хворієм, вже майже одужали, доця тільки починає злегка підкашлювати.

Стала значно менше плакати без рук. Вже з тиждень. Тобто не то що трошки плаче і перестає, потім лежить тихо, а одразу лежить тихенько дивиться собі і тільки хвилин через 5 може почати хвилюватись. О так що перестала в слінг мотати вдома.

Така красунечка наша доцічка - дивитися не надивитися, цікаво це вона нам така красуня бо вона наша чи об'єктивно всім також здається такою мімімі.

Два тижні тому почала завмирати дивлячись прямо в очі і усміхатись при цьому відкриваючи ротик беззвучно ніби кажучи 'агу' великими очима своїми зачудовано дивлючись.

В Аліси не було жовтушки новонародженних. Зовсім.

Не бачу я ніякого звязку між тим що я з'їла і тим на скільки пучить маля. Можу умовно кажучи голодати цілий день і получити безсонну нічку (ну принаймні першу половину). А можу понаїдатись а дитинка радісна і щаслива.

Доня однозначно більше плаче ніж плакав син свого часу. Але вночі спимо в основному добре.

А ми були в Стрийському Парку. Доня в слінгу син за ручку пройшли по нашому стандартному маршруту. Доцю переодягала, висаджувала і погодувала як тільки в парк зайшли. Потім замотались і вже не розмотувались.

Ах, ось чому дівчина плаче і не втішаєтся! Ні вона не на ручки хоче і не колисатись і не молочка навіть. Вона всього навсього хоче в туалет.

Так сьогодні ми почали висаджуватись. Дома.

Як то організувати поза домом неясно покищо. Основна трудність в тому що зимно і надворі не роздягнеш її. А приміщення ніякі не приспособлені не то, що для висаджування, а навіть для годування.

І плакати стала одразу менше - мама зразу приймає міри, не встигає розійтись.

Пішли знову гуляти знову далеко, але взяли возик. Ля спала 1/5 дороги, потім лежала дивилась на мене. Майже вкінці вже в центрі змінила підгузник, дістала, погодувала. I це все було зручно і комфортно і ніхто не дивиться як на циркову виставу.
Потім трошки відїхали, Ля почала плакати і втішити могли її лише мамині ручки. Получили класику жанру - дитя в одній руці, візок штовхаю другою, а сина тримаю третью.
Так вона більше у возик не лягла. Примотала в слінг. Сумка їхала в возі. В любу маршрутку також з ним не влізеш, прийшлось чекати автобус з широкими дверима. Піднімались в автобус - нам сумки з візка повипадали. Бігала збирала :) Розсілись потім на пів автобуса - ми з Ля і сином і каляска. Ужос.

Висновок:
з візком також не зручно. Причом ні на дальні, ні на ближні прогулянки.

Що би то ще придумати? Щоб просто-напросто _було_зручно_?